Emeritus Prof. Marko Pavlyshyn Awarded the V.I.Vernadsky Golden Medal
The USAANZ would like to share the exciting news that our esteemed colleague, Emeritus Prof. Marko Pavlyshyn, Board Member of USAANZ, an intellectual source and a driving force behind many projects and initiatives in Ukrainian studies, and Foreign Correspondent of the National Academy of Sciences of Ukraine, was awarded the highest distinction of the National Academy of Sciences of Ukraine, the V.I. Vernadsky Golden Medal Award, on 24 April 2026 at an official ceremony in Kyiv.
The award recognizes Prof. Pavlyshyn’s “significant contribution to the development of Ukrainian literary studies and their establishment abroad.”
During the award ceremony, Prof. Marko Pavlyshyn delivered a talk titled, Development of Ukrainian Studies and Academic Activity of Ukrainians in Australia. To read the text of the lecture and access the PowerPoint slides, please see the announcement below.
More information about the ceremony could be found in the press release of the National Academy of Sciences of Ukraine.
Sincerest congratulations, Prof. Pavlyshyn!
«Високоповажний пане Президенте Національної академії наук України, вельмишановні члени та член-кореспонденти Національної академії наук України, вельмишановні пані і панове!
Мені припала сьогодні велика честь отримати Золоту медаль імені Володимира Вернадського. Я високо ціную цей знак визнання. Вважаю його жестом схвалення діяльності україністів за межами України. Тому пропоную розповісти про розвиток наукової діяльності українських учених, зокрема й україністів, у найзнайомішій мені країні – Австралії.
Матеріал вкладається досить природно в три періоди: 1950-ті – 1960-ті роки, коли центром тяжіння для новоприбулих учених було Наукове товариство ім. Шевченка; 1970-ті – 2000-ні, період творення й діяльності українознавчих програм у двох австралійських університетах – імені Монаша та імені Макворі; та сучасний етап, коли утверджується україністика в Мельбурнському університеті.
У 1948–1952 роках Австралія прийняла з післявоєнних таборів переміщених осіб Центральної Європи мігрантів різних національностей, серед них і 21 тисячу українців. Між ними були й учені, в тому числі й член Наукового товариства ім. Шевченка, шевченкознавець Євген Юлій Пеленський, який у 1950 році в Сіднеї заснував НТШ Австралії. Аналогічні гілки НТШ утворилися і в інших країнах, де поселилися вихідці з України.
У післявоєнній Австралії непросто було новоприїжджим отримати визнання кваліфікацій. Трохи легше це було адептам точних та прикладних наук. Такими були дослідник електроенергетики Павло Шулежко, який невдовзі став професором Рочестерського університету в США, хімік Тарас Яськевич, автор багатьох патентів, зоолог Роман Микитович, дослідження якого допомогли обмежити шкоду австралійському сільському господарству від диких кролів, та Юрій Семків, член-засновник лабораторії в Мельбурнському університеті, яка розвивала перший в Австралії комп’ютер.
Не так пощастило гуманітаріям, які загалом мусили працювати не за професією. Серед них були орієнталіст Євген Завалинський, соціолог Іван Рибчин та германіст Теодосій Ляхович. До діячів НТШ того часу належав і історик церкви, єпископ УГКЦ Іван Прашко. Ця генерація НТШівців створила книгу «Українці в Австралії», неоціненне джерело з історії першого півторадесятиліття української діаспорної спільноти на п’ятому континенті. Замовником та видавцем книги був Союз українських організацій Австралії, а головою редколегії – Ляхович.
Другий том «Українців в Австралії» був уже плодом співпраці першої генерації та авторів, сформованих австралійською освітою та інтегрованих у загальноавстралійське наукове та суспільне життя. Серед них були математичний статистик Євген Сенета, економіст Ігор Гордієв, спеціаліст з інформаційної технології Ігор Гавришкевич та літературознавці Галина Кошарська і я. Це поєднання генераційних когорт було відповідальне за серію конференцій «Українське поселення в Австралії» та за четвертий том Енциклопедії української діяспори (Австралія, Азія, Африка) – видання 1995 року під спільною егідою НТШ Америки та Національної академії наук України.
У 1970-х роках розвинулася нова ділянка української наукової діяльності в Австралії. В контексті Холодної війни зорганізована українська діаспора, головно у США й Канаді, занепокоїлася русоцентризмом західної славістики та інших галузей науки про Схід Європи та Радянський Союз – і паралельною відсутністю уваги до України. Кампанії для збору фондів на забезпечення української присутності в університетах країн Заходу привели до створення Українського наукового інституту Гарвардського університету в 1973 році і Канадського інституту українських студій у 1976-му. Австралія на стояла осторонь від цього руху. Мовознавець Ярослав Рудницький, професор славістики Манітобського університету в Канаді, відвідуючи Австралію в 1970-х роках, пропагував думку створення кафедри українознавства в одному з австралійських університетів. Він знайшов альянта в особі Їржі Марвана, голови славістики в Університеті імені Монаша. Серед громадських діячів Рудницький надихнув редактора сіднейського тижневика «Вільна думка», який разом з однодумцями створив Фундацію українознавчих студій Австралії. ФУСА уфундувала в Університеті імені Макворі, що в Сіднеї, Центр українських студій, де з 1984 року викладалися курси з української мови та культури. Центр очолювала Наталія Пазуняк, мовознавиця зі США, а згодом літературознавиця Галина Кошарська.
Рік раніше запрацювала українська програма в Університеті імені Монаша. Їржі Марван забезпечився підтримкою голови Української центральної шкільної ради Австралії Тетяни Сліпецької та голови Української громади штату Вікторія (УГВ) Степана Лисенка. Концепцію структури та фінансування програми представив університету економіст Михайло Любомир Лаврінський, і 1982 року УГВ контрактово зобов’язалася оплатити посаду викладача української мови та літератури, яким став я.
У спілкуванні з державними та університетськими інстанціями речники української громади послуговувалися переконливим у той час дискурсом багатокультуності, але українські програми в університетах імені Монаша та імені Макворі стали можливими завдяки сотням загалом невеликих донатів патріотичних громадян.
У перших десятиліттях їхнього існування на курсах у Монаші та Макворі навчалися керівники та вчителі українських суботніх шкіл, провідники організацій молоді, священники та майбутні члени проводів українських організацій. Розвиток обох центрів був аналогічний. Розгорнулися трирічні курси для матрикулянтів та початківців, згодом – магістратура та програма диплому PhD. Паралельно розгорталася й дослідна діяльність. Галина Кошарська і я мали подібні уявлення про літературознавчу тематику, відповідну нашому місцю й часу. Це була українська література й культура в Австралії, але передовсім – література сучасної України, творці якої, як відомо, були серед знакових особистостей дисидентського руху і, з кінця 1980-х, діячі відновлення державницьких стремлінь України.
1988 року українська програма в Університеті імені Монаша отримала статус постійної. З цього приводу її названо в честь поета й літературознавця Миколи Зерова.
З поглибленням наукових зв’язків між країнами Заходу та Україною виникла потреба в новому об’єднання українознавців, яке могло б приєднатися до новоствореної Міжнародної асоціації україністів – МАУ. Асоціацію україністів Австралії, створену 1990 року, на пам’ятному тогорічному Першому конгресі МАУ представляла делегація з чотирьох членів, з яких двоє були аспірантами.
Період осягнення Україною Незалежності був часом появи в українській гуманітаристиці понятійної системи постколоніальних досліджень. Роль відіграли тут мої статті, пізніше об’єднані в книжку «Канон та іконостас», та публікації аспірантів Анни Берегуляк та Петра Савчака. Згодом Асоціація україністів провела разом з НТШ ряд конференцій на тему сучасної України.
Розгорнулися наукові зв’язки з Інститутом літератури Національної академії наук України, можливість навчання австралійських студентів у Львівському університеті та, згодом, Українському католицькому університеті, створено можливість стажування для молодих учених, з яких дехто став авторитетами в своїх дисциплінах – серед них літературознавиця Тамара Гундорова, сьогодні член-кореспондент Академії, та історики Сергій Єкельчик, Георгій Касьянов та Андрій Заярнюк.
Були й проблеми, як з фінансуванням, так і з рівнем попиту на українські курси. Зменшився потік студентів українського походження, а студенти-початківці без попередніх знань мови, як правило, не навчалися більше одного-двох років. 2008-й рік став останнім, коли в Університеті імені Макворі викладалися українські курси.
Україністика в Університеті імені Монаша, натомість, після Революції гідності ввійшла в золоту добу завдяки меценатству подружжя Віктора й Марії Рудевичів, які подарували на її підтримку півтора мільйона австралійських доларів. Донат уможливив створення стипендії (Fellowship) для молодого вченого, яку отримав працівник відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури Академії Дмитро Єсипенко, а також дві стипендії для аспірантів на здобуття диплому PhD. Стипендіатами стали юристка Ольга Шмігельська та молодший науковий співробітник Інституту сходознавства Академії Денис Шестопалець. Очолювати Центр імені Зерова призначено літературознавця з Італії Алессандро Акіллі.
У співпраці з Українською громадою штату Вікторія розгорнулася ініціатива упорядкування архіву УГВ, який сьогодні є базою для кількох дослідних проєктів з історії місцевої діаспорної громади.
Апогеєм етапу розквіту стала 2018 року конференція «Україна і світ: культура, політика, суспільство», проведена на базі бібліотеки Університету імені Монаша.
Пандемія ковіду-19 поставила програмі україністики в Університеті імені Монаша кінець. Поряд з іншими курсами з небагатьма студентами, програму з української мови і культури було закрито в кінці 2020 року. Тільки українська колекція в університетській бібліотеці продовжує доповнюватися завдяки спадку меценатки Ейди Бут. У 2024–2025 роках бібліотека влаштувала розкішну виставку «Проти надії сподіватись», яка насвітлила роль української друкованої книжки у віковічному протистоянні спробам знищити українську ідентичність.
Кінець української програми в Монаші став викликом для української спільноти відновити присутність україністики в іншому університеті. 2022 року Українська громада штату Вікторія підписала договір з Мельбурнським університетом – за більшістю рейтингів передовим в Австралії – про фундування посади з україністики, цим разом на кафедрі не філології, а історії. Посаду названо, знову ж, іменем Миколи Зерова; її обняла історикиня Ірина Скубій, яка захистила кандидатську в Харківському університеті, а PhD – в Університеті Квінс у Канаді. Від часу призначення 2024 року Ірина Скубій, крім продовження своєї основної науково-дослідної роботи на тему Голодомору, отримала фонди на проєкти про передачу історичної пам’яті від українців-першопоселенців до наступних генерацій та про активність українців Австралії в підтримці оборонців людських прав в Україні в 1970-х – 1980-х роках.
Водночас відбулася активізація Асоціації україністів Австралії, тепер із додатком Нової Зеландії, яка стала організатором численних заходів, спрямованих на освідомлення загальної публіки щодо української проблематики в час повномасштабного вторгнення – симпозіюмів, вебінарів та науково-популярних заходів у співпраці з громадськими організаціями.
Мельбурнський університет, зі свого боку, виявив готовність підтримувати українознавчі заходи, зокрема – найбільшу до того часу в Австралії українознавчу конференцію «Незалежність. Архів. Прогноз: Україна в 1991–2021 роках і далі», яка відбулася всього декілька днів до повномасштабного вторгнення. Що ще важливіше, чимало вчених із Мельбурнського університету, зокрема – історики Марк Еделе та Джулі Федор – стали адвокатами так званої «деколонізації» славістики, східноєвропейських та пострадянських досліджень.
Таким чином, традиція університетської україністики в Австралії продовжується, оновлюється і росте. Австралійська україністика зберігає відданість цілям, які вона мала спочатку: робити вклад в науку стосовно питань, актуальних для сучасної України; звертати увагу наукового та суспільного середовища на цю тематику; та сприяти збереженню української ідентичності українців та людей українського походження на п’ятому континенті».
Photo courtesy: Press Service of the NASU
